Так із 6 серпня 1941 року по 13 березня 1944 року тривала окупація нашого району. Тяжкі часи настали для його жителів. Це був період чорних справ німецьких фашистів та їх прибічників, які стали зрадниками своєї Батьківщини і свого народу. У селищі окупанти розмістили німецьку поліцію, комендатуру та біржу праці. Банда поліцаїв вершила тут свої брудні справи: устинівців катували, вбивали і вигонили на каторжні роботи до Німеччини.

  947 днів і ночей знаходились жителі району під фашистським ярмом. За час окупації було вбито і замучено майже 1400 чоловік ні в чому не винних людей. На каторжні роботи до Німеччини вигнано 2761 чоловік, арештовано і вивезено 65 чоловік активістів. Німецькі варвари повністю спалили с. Новопетрівку, розстріляли 400 чоловік в с.Ізрайлівка (нині Березуватка), в основному жінок, дітей, стариків.

  На території Устинівського району був розташований табір радянських військовополонених. Чимала частина з них знаходила порятунок у тому, що їх «пізнавали» матері та дружини.

  Отже, з перших днів окупаційний режим носив жорстокий репресивний характер. В першу чергу окупанти прагнули знищити партійних і радянських працівників, активістів радянської влади.

  Так, 11 серпня 1941 року в селі Новочигиринка головною жандармерією після жорстоких тортур був розстріляний голова місцевого колгоспу Іларіон Іванович Півень, у селі Медвежа Балка прилюдно закатували колгоспних активістів Івана Кучеренка, Андрія Назаренка, Григорія Похилька, розстріляли голів колгоспів Феодосія Павловича Костянецького з Устинівки та Гната Григоровича Бірзула з села Ленінка.

  На окупованій території гітлерівці встановили так зване українське самоврядування, в рамках якого створювалася служба охорони порядку –

поліція. Вона зіграла зловісну роль в долях багатьох наших земляків, особливо після того, як її очолив Мефодій Марчик. На руках цього ката кров десятків розстріляних чоловіків і жінок, стариків і дітей.

  Влітку 1943 року Марчик у дворі поліції зацькував собаками, а потім застрелив з револьвера Петра Степановича Сокура за те, що він відмовився працювати і спробував утекти з поліції.

  Співробітники поліції брали участь у всіх каральних заходах окупантів, спрямованих проти місцевого населення. За наказам окупантів у                    лютому-березні 1943 року на території району проводились масові арешти радянських людей єврейської національності. Лише за один день у балці біля села Ковалівка було розстріляно 170 чоловік. Масові розстріли євреїв чинилися також у колишньому селі Сагайдак (нині Садки).

  Жорстокі репресії окупантів посилювали опір населення. Воно саботувало їхні розпорядження, вдавалось до псування майна і навіть до збройної боротьби. Це викликало ще більшу лють окупантів. У радгоспі «Інгульський» було повішено комірника Семена Петровича Мазуренка, який навмисно зіпсував посівний матеріал. За зв’язки з підпіллям були розстріляні агроном радгоспу імені Димитрова, Веніамін Володимирович Альохін, дільничні агрономи Березівської МТС Павло Григорович Жуков та Іван Сидорович Магеря, завідуючий зернопунктом у селі Седнівка Микола Руденко, бухгалтер Березівської сільуправи Олександр Загинайко. Писар сільуправи в селі Червоне Озеро Андрій Дмитрович Конкевич, колишній голова колгоспу в селі Золотареве, на свій страх і розсуд забеспечував військовополонених документами, з якими вони могли тікати за межі району. Його заарештували і доставили в Устинівську поліцію де закатували.

  У селі Ганно – Требинівка за зв’язок з підпіллям були заарештовані Ксенофонт Устинович Шевченко, Трохим Сергійович Литвиненко, Варвара Костянтинівна Литвиненко, а в селі Седнівка – Євгенія Романівна Машук, яка переховувала в себе Радянський прапор. Потім їх піддали нечуваним тортурам і розстріляли в Рогулиній Балці.

  На початку 1944 року біля села  Новопетрівка було знайдено трупи чотирьох німецьких солдат. Каральний загін з 25 поліцаїв і 6 жандармів очолив Марчик. Усіх жителів села вигнали, а село спалили. Кілька чоловіків було заарештовано і відправлено в Устинівську поліцію, де потім розстріляли.

  Всього за період тимчасової окупації на території району фашистськими окупантами та поліцаями було знищено 1400 радянських громадян. Ось декілька імен:

  Альохін Веніамін Володимирович, 1920 р.н., народився в с.м.т. Устинівка, українець, агроном радгоспу ім. Димитрова. Розстріляний німецькими окупантами влітку 1943 року. Похований на селищному кладовищі в с.м.т. Устинівка.

  Бланк Ішій, 1920 р.н., єврей. Розстріляний гітлерівцями влітку 1942 року, місце поховання невідоме.

  Афанасьєв Гурій Іванович, 1922 р.н., народився в с. Мальчевське, українець, голова колгоспу. Вивезений німецькими окупантами на примусові роботи до Німеччини. Місце загибелі та поховання невідоме.

  Гричевський Анатолій, 1936 р.н.,народився в с.м.т. Устинівка. Загинув у 1944 році. Похований на селищному кладовищі в с.м.т. Устинівка.

  Каленников, 1925 р.н., народився в с.м.т. Устинівка, українець. Вивезений на примусові роботи до Німеччини. Загинув у концтаборі Бухенвальд.

  Костянецький Феодосій Павлович, 1916 р.н., народився в с.м.т. Устинівка. Розстріляний німецькими окупантами.

  Але агресії не злякали наших земляків. Вони чинили опір фашистам, не припиняли сільськогосподарські роботи, ховали від ворога хліб і худобу. Населення всіляко саботувало розпорядження окупантів, молодь ухилялася від примусових робіт. У дні окупації на території Бобринецького і Устинівського ройонів з 18 вересня 1942 року по 13 березня 1944 року діяла підпільно-диверсійна група «4+5=1» під керівництвом В.О.Репешка. Вона підривала економічні та військові сили загарбників, звільнила 67 військовополонених, врятувала від неволі 470 чоловік молоді, проводила агітаційно-масову роботу серед населення.

І ось  настало 13 березня 1944 року. Війська третього Українського фронту силами 57-ї і 37-ї армій почали звільнення району, 58-а, 92-а гвардійські та 228-а стрілкова звільняли районний центр Устинівку, а села Криничуватку, Криничне, Інгулець 73-я гвардійська, а 223-я і 52 –а стрілкові дивізії звільняли села Жовтневе, Димитрово, Брусівку, Степанівку, Седнівку. Силами 110-ї стрілкової дивізії були звільнені села Березівка, Докучаєве. За два дні східна частина сіл району була звільнена від окупантів, а ще через два дні – всі населенні пункти району.

  Почалося все з того, що танкіст І.О.Ліжник, командир танка В.О.Єрмолаєв та радист І.А.Ялабський вночі взяли «язика» - німецького офіцера, але була порушена тиша в селі. В цей час інші два танки, обійшовши село, обстріляли німецькі війська. Німці тікали хто куди міг, думаючи, що Радянська Армія прорвала фронт. Всі три танки виконали завдання і одержали подяку Верховного командування, а І.О.Ліжник був нагороджений медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», пізніше «За взяття Берліна».

  Зі слізьми радості зустрічали радянських воїнів устинівці. Учасник визволення Тимофій Матвійович Пожидаєв згадував цю зустріч так: «За роки Вітчизняної війни мені довелося воювати в Румунії, Чехословаччині, Угорщині і всюди я пам’ятав про ту радісну зустріч і піклування, яке проявили до нас жителі Устинівщини.»

При звільнені району загинуло біля 200 хоробрих воїнів і серед них Герої Радянського Союзу Михайло Осипов та Юхим Стерін.

Вранці 14 березня 1944 року, відбиваючи атаки, загинули смертю хоробрих десятки воїнів, які з боями пройшли тяжкий шлях від Дону до Устинівки. В той же день загинули улюбленці 58 дивізії, Герої Радянського Союзу, які отримали це звання за форсування Дніпра М. Осипов і Ю. Стерін. Перший став Героєм у 20, а другий в 19 років.

За словами очевидців вранці 13 березня командир стрілецької роти Михайло Осипов і командир артилерійської батареї Юхим Стерін разом з чотирма ординарцями сіли верхи на коней і поскакали до передової. Гітлерівці відкрили шалений кулеметний вогонь. Вершники і коні попадали. В село повернувся лише один кінь.

До загиблих Героїв кинулася дівчина-санінструктор. Вона майже добігла до них, але раптом поряд з нею вибухнула німецька міна і дівчина впала. Коли гітлерівців вибили з їх окопів і погнали, дівчину знайшли мертвою. Це була Кузьміна Клавдія Миколаївна 1923 року народження сержант 175 гвардійського стрілецького полку 58 гвардійської дивізії.

Тяжкі бої за Устинівку продовжувалися. І стрілки роти Осипова, навіть не змогли попрощатися з улюбленим командиром. Після п’ятихвилинного салюту нашої артилерії, вони знову пішли в атаку.

Після війни останки героїв перепоховали в центрі села Криничуватка.

В 1974 році на 30 річчя з дня визволення с. Криничуватка приїжала мати одного з героїв. Це була Марія Петрівна Осипова – мати Михайла  Осипова.

  Тяжким був шлях до Перемоги. Не повернулись 1544 жителів району, 696 із них пропали безвісти.

                                              ОЛЕКСІЙ ЮХИМОВИЧ МАЗУРЕНКО

(07 червня 1917 - 11 березня 2004)

            радянський льотчик, двічі Герой Радянського Союзу, генерал-майор авіації

БІОГРАФІЯ

Народився в українській селянській родині.

      До призову до лав Червоної Армії працював електрослюсарем. Навчався в планерного школі, а потім в аероклубі міста Шахти.

     У 1938 році був призваний на військову службу і направлений в Єйське військово-морське авіаційне училище, яке закінчив у 1940 році. Пізніше закінчив Курсиудосконалення комскладу ВПС ВМФ (1943), Вищі офіцерські льотно-тактичні курси (1949) та авіаційний факультет Військово-морської академії (1952).

     У Другій світовій війні 1941-1945 брав участь з перших днів, спочатку льотчиком-винищувачем і командиром авіазвена на Балтиці, з січня 1943 - старшим льотчиком-інструктором штурмової авіації на Північному і Чорноморському флотах, з січня 1944 - командиром 7-го штурмового авіаційного полку в складі ВПС Балтійського флоту.    Здійснив близько 300 успішних бойових вильотів, особисто потопив 8 і в складі групи - 22 кораблі супротивника. Звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» молодшому лейтенанту присвоєно Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 жовтня 1942 за зразкове виконання бойових завдань і проявлені при цьому мужність, героїзм і відвагу в боях. Член КПРС з 1942. Другої медалі «Золота Зірка» полковник удостоєний Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 листопада 1944 за вміле керівництво авіаційним полком. У 1947-1948 командував 15-ї змішаної авіаційної дивізії (м. Радянська Гавань, Хабаровський край), потім очолював з'єднання, працював у вищих військово-навчальних закладах ВМФ.

З 1972 року перебував у запасі. Працював директором заводу «Арарат», з 1982 по 1997 роки - директором Палацу культури міліції. Був членом Комітету ленінградських ветеранів війни і військової служби - однополчан.

Похований у Санкт-Петербурзі, на Нікольському цвинтарі Олександро-Невської лаври.

Помер 11 березня 2004 року.

ПАМ'ЯТЬ

• Бронзовий бюст Герою встановлений у селищі Устинівка Кіровоградської області Україна.
• Ім'ям Героя названа вулиця у Севастополі, на якій встановлена меморіальна дошка.

НАГОРОДИ

• медаль «Золота Зірка» Героя Радянського Союзу № 750.
• орден Ушакова II ступеня (1945).
• 2 ордени Вітчизняної війни I ступеня (1943, 1985).
• орден Леніна (1942).
• медаль «Золота Зірка» Героя Радянського Союзу № 33.
• 3 ордени Червоного Прапора (1941, 1942, 1944).
• Медалі.
• орден Червоної Зірки (1953).

В музеї історії Устинівського району функціонує експозиція «Український рушник», яка з’явилася завдяки народним майстрам Устинівського району.

       Рушни́к в українській культурі (український традиційний рушник) — це прямокутний шмат лляного чи конопляного полотна, що має на кінцях, а часто і на всьому полі різноманітні вишиті або виткані композиції, які відображають світогляд та звичаї предків, несуть інформацію про добро, достаток, здоров'я. Рушники є символом матеріальної культури слов'ян, важливою складовою обрядів та ритуалів. Вишивати рушники — давній український народний звичай. Вишиваний рушник донині не втратив свого значення в побуті.  І тепер ним прикрашають інтер'єри помешкань, вівтарі та ікони в церквах. І надалі він залишається атрибутом народних звичаїв та обрядів. На рушнику несли новонароджену дитину на хрещення, на ньому проводжали людину в останню дорогу.

Український одяг

 Спідниця

  Спідниці шили із різних тканин: полотна, оздобленого вибійкою, різних привозних матеріалів, тканих із тонких або грубих вовняних ниток, - однотонні, у поздовжні пасочки, в клітинку.

Дівочі головні убори

  Дівочі головні убори суттєво відрізняються від головних уборів заміжніх жінок. Їм притаманна була велика різнобарвність і пишність кольорів. Особливим розмаїттям форм і оздоблень відрізнялися весільні головні убори.

Характерним для них було те, що верх голови (маківка) завжди був відкритим. Звідси й головні убори мали вінкоподібний вигляд.

Вінкоподібні головні убори поділялися на вінки-шнури (тоненька яскрава стрічка, яку пов’язували навколо голови і закріплювали ззаду, стримуючи волосся); робили вінки з різних живих квітів: чорнобривців, жоржин, барвінку; ззаду за спину опускали барвисті стрічки.

Шаровари

  Поясним одягом служили шаровари: саєтові, тобто сукняні, нанкові (щільно ткана крамна або домашнього виготовлення тканина) червоні, сині, зелені, а також шкіряні, з кишенями, розшитими золотим орнаментом. Шаровари були дуже широкі й здалеку нагадували спідницю.

Пояси

  Пояси здавна слугували обов’язковим елементом і водночас прикрасами українського одягу. У народному вбранні пояси виконували різноманітні функції. З’явитися на людях без пояса означало зганьбити себе в очах громадськості. За допомогою поясів стягували м’язи живота під час тяжкої фізичної праці.

Сорочка

   Сорочка – один з найдавніших різновидів одягу. За часів Київської Русі вона слугувала як натільним, так і верхнім одягом. Українська сорочка кінця ХІХ – початку ХХ ст. мала багато варіантів крою і орнаментації та відповідала декільком призначенням. Це і колоритно оформлені святкові, і більш стримані пожнивні та повсякденні сорочки тощо, які виготовлялися із полотна різної якості.

Забезпечувала чоловіка та інших членів родини білизною традиційно дружина. Молодий приносив у дім з рідної сім’ї дві – три сорочки.

Сорочки одягали білі, полотняні, домашнього виготовлення або шовкові.

На околицях Києва жінки та дівчата носили сорочки з тонкого полотна з довгими і широкими рукавами, прикрашені майстерно вишитими червоними узорами. Форма візерунка і колір вишивки мали магічну силу, - захищали її власника від злих заклинань оберігали силу та здоров’я.

«Одяг – то є паспорт», - казали старі люди. Адже не лише окремі регіони України різнилися своєю вишивкою, а й села. Поглянувши на сорочку, можна було визначити вік людини, де вона живе прочитати її долю.

Бриль

  Серед головних уборів українських селян особливе місце здавна займали брилі (солом’яники). Їх плели різними способами: рівною широкою стрічкою, а також у зубчики, в луску, косичкою тощо. Перші носили назву простих, а інші – зубчастих. Широкою популярністю користувалися брилі з широкими крисами і голівкою у вигляді зрізаного конуса.

Для плетіння солом’яних брилів використовувалися звичайно житня або пшенична солома. Ці матеріали мали приємний золотаво – блискучий колір.

Намисто

Найпоширенішою нагрудною жіночою прикрасою в Україні є намисто, різне як за матеріалом, кольором, формою, так і за способом носіння. Найбільше цінилося намисто з дорогих природних матеріалів – коралів, бурштину, перлів, скла, смальти. Кораловому намисту приписувалися особливості лікувальні властивості. У траур або піст замість червоного намиста надягали скляне – молочне або прозоре. Після 30 років відмовлялися від носіння намиста. Жінки похилого віку якщо й носили намисто, то у незначній кількості й темного кольору. Добре коралове намисто було у заможніх; бідні жінки мали намисто з різнокольорового скла.

                                               34-ті роковини Чорнобильської аварії

      Уніч на 26 квітня 1986-го два вибухи під час експерименту зруйнували 4-й реактор атомної електростанції, які потужністю мали еквівалент 300 Хіросим. В атмосферу потрапила хмара радіоактивного пилу — 11 тонн ядерного палива. Вітром радіоактивні речовини дісталися на територію Литви, Латвії, Польщі, Швеції, Норвегії, Австрії, Фінляндії, Великої Британії, а пізніше – Німеччини, Нідерландів, Бельгії.Найбільше постраждали Україна, Білорусь і Росія.Від радіації, за оцінками незалежних експертів, померло 500 тисяч людей. У перші дні після початку катастрофи отримали значні дози опромінення 8,5 мільйонів жителів України, Білорусі, Росії. З них в Україні — 2,6 млн. людей, які проживали на території 200 тис. кв. км у 2293 містах, селищах і селах.

У 1993 році Міжнaродне aгентство з aтомної енергії серед причин aвaрії нa Чорнобильській aтомній електростaнції вкaзaло нa те, що реaктор був непрaвильно спроектовaний і небезпечний в експлуaтaції, персонaл не був проінформовaний про небезпеки, допустив ряд помилок і ненaвмисно порушив існуючі інструкції, чaстково через відсутність інформaції про небезпеку реaкторa.

Після нaйбільшої в світі ядерної кaтaстрофи електростaнція продовжувaлa прaцювaти через гостру нестaчу електроенергії в Укрaїні. Остaточнa зупинкa електростaнції стaлaся тільки у 2000 році.

Чорнобиль - це не лише великa трaгедія, a й символ безмежної мужності бaгaтьох тисяч нaших земляків. Зaвдяки сaмопожертві ліквідaторів aвaрія стaлa символом жертовності в ім’я Бaтьківщини, в ім’я мільйонів людей тa прийдешніх поколінь. Ризикуючи своїм життям тa здоров’ям, вони виконaли свій обов’язок і зaхистили людство від згубного впливу й подaльшого розповсюдження рaдіaції.

Чaс не зaгоїв чорнобильських рaн, не стер у пaм’яті вaжкі й героїчні події, іменa мужніх добровольців — пожежників, експлуaтaційного персонaлу ЧAЕС, військовослужбовців, будівельників, учених, медиків, які тієї квітучої весни відпрaвились нa зустріч невідомій небезпеці, виявивши жертовність, високий пaтріотизм, зупиняючи ядерну кaтaстрофу. Їхній подвиг нaзaвжди зaписaний до літопису людської мужності тa нaвічно зaлишиться у пaм’яті укрaїнського нaроду.

Під час карантинних заходів по всій території України, музей історії Устинівського району проводить текстову екскурсію на офіційній сторінці у Фейсбук та на офіційній сторінці сектору.

                                                                  Українська хата

    У давнину наші предки називали Берегинею своє житло, бо воно оберігало не лише від холоду, від зла, але й берегло чистоту людської душі. Кожна частина житла мала своє символічне значення.

Піч – з найдавніших часів була центральним елементом українського житла.

Піч символізує собою родинне вогнище і була священна, як мати. Вона обігрівала, годувала всіх. Так піч в українців служила не тільки для опалення та приготування їжі. З нею пов'язано багато повір'їв, звичаїв. Піч тримали завжди у чистоті, білили й шанували, розмальовували квітами і ніколи не лишали на ніч порожньою, а обов'язково закладали дрова і ставили в посудині воду. Це було своєрідним проявом жертвування для печі, яка, за народним повір'ям, несла в хату тепло і добробут. 

   Найсвятішим місцем у хаті була покуть. Там висіли ікони, прикрашені рушниками і пахучими травами. На покуті садили почесних гостей, молодих під час весілля, там же ставили дідуха на Різдво.
Прикрасою житла служили вишиті рушники. Їх вішали над дверима, над вікнами, стелили на столі, але найкрасивішими обов’язково накривали ікони. Прикрашали хату і настінними малюнками, які служили і прикрасою, й оберегами. Малюнками розписували піч, припічки, вкладаючи свій щедрий талант у колоритні орнаменти.
Під іконами стояв великий стіл, розрахований на численну родину: біля нього всі збиралися і коли їли, і коли вирішували важливі питання. На ньому завжди мала лежати прикрита рушником паляниця. Біля стола попід стіною стояла довга деревяна лава, а збоку його — велика скриня, куди складався одяг, рушники тощо.

   Скриня — традиційний для України вид меблів, у якій зберігали одяг, коштовні речі, прикраси, полотно. Вона належала жінці. Дівчині на виданні батьки купували скриню, яку вона разом із матір'ю поступово на­повнювала різними речами, необхідними для майбутнього подружнього життя: вишиваними рушниками, хустками, сорочками, стрічками. Скри­ня була частиною дівочого посагу: чим більша й красивіша скриня, тим багатша наречена. Дівчина, залишаючи батьківський дім, вивозила свою скриню до хати чоловіка, де користувалася нею все життя. Скриня пере­давалася у спадок тільки після смерті її власниці

   На стіні висів мисник. Мисник — це дерев'яна полиця для зберігання посуду. Іноді він має форму шафи. Були також кутові мисники, які розміщувались у кутку кімнати. У побут українців дуже рано увійшли різні меблі: стільці, ослони, комоди, шафи, ліжка. Багато назв меблів та побутових пристроїв для ткання, теслярства тощо в ук­раїнську мову прийшли із Західної Європи.

Під час карантинних заходів по всій території України, музей історії Устинівського району проводить текстову екскурсію на офіційній сторінці у Фейсбук та на офіційній сторінці сектору.

Археологічні дослідження на території  Устинівського  району

З погляду археології, Устинівський район, як і переважна більшість районів Кіровоградської області, все ще залишається білою плямою. Тут зустрічається чимало курганів, які водночас є рукотворними пам’ятками минулих епох і прикрасою степного ландшафту. Археологічні розвідки і розкопки курганів проводилися експедиціями Інституту археології АН УРСР, Кіровоградського обласного краєзнавчого музею та Кіровоградського педагогічного інституту ім. Винниченка відповідно у 1967, 1969, 1986-му роках.

Під час розвідки на землях, відведених під Завтурівську зрошувальну систему, О. І. Тереножкіним було виявлено понад 30 курганів доби бронзи – раннього залізного віку, а також ряд поселень. Біля с. Костянтинівки – зрубної й черняхівської культур; біля сіл Ганно-Требинівки й Завтурового – черняхівської культури. Але їхні розкопки не проводилися.

Розкопки Н. М. Бокій кургану доби бронзи біля с. Березівки дали цікавий матеріал з погляду символіки обрядів. У кургані було виявлено два різночасових поховання: основне – ямної культури і впускне – михайлівської. Основне поховання супроводжувалося характерним ліпним гостродонним, яйцеподібної форми горщиком, з високими вінцями, орнаментованими опущеними додолу сьома трикутниками. Орнаментальні композиції на кераміці доби бронзи, що включають числа 6,7, 9, 11, 12, 13, дослідники відносять, як правило, до календарних, а яйцеподібна форма горщика і технологія його виготовлення вказує ще й на його відношення до космогонічного міфу, відомого серед багатьох народів світу, про виникнення Всесвіту з яйця. Впускне ж поховання було здійснене в кам’яному ящику,виготовленому з обтесаних і підігнаних привізних вапнякових плит.

 Зовнішня поверхня плит південної, західної та північної стінок орнаментовано заглибленими знаками з паралельних горизонтальних, вертикальних ліній, косими хрестами, а внутрішня поверхня плит ящика була покрита зображеннями світового дерева, направленого кроною як вгору, так і вниз. Накладання обох типів дерев одне на одне могло символізувати зустріч двох світів – денного (світу людей) і нічного-потойбічного (світу предків). Малюнки виконані червоною фарбою. Потрібно відзначити, що червона вохра широко використовувалася в поховальних обрядах ямних і михайлівських племен. Прийнято вважати, що символіка червоної фарби в цих обрядах тісно

пов’язана з ідеєю крові, вогню, відродження-переродження. Саме ж поховання в ящику є одним із найпівнічніших  поховань цього типу, які переважно тяжіють до побережжя Чорного моря і типологічно належать до могильників дольменного типу Середземномор’я. У цих похованнях знайдені бронзові ножі та шила – зразки найдавнішого бронзоливарного виробництва в нашому краї. З погляду символіки,кам’яна скриня це не тільки дім померлого, але й потойбічний світ як такий.

Біля с. Седнівки було розкопано скіфський курган ІV ст. до н. е., що репрезентував наступну після доби бронзи епоху раннього залізного віку. Кочові культури доби середньовіччя на території району представляла випадково знайдена ще в30-х роках XX ст. половецька антропоморфна стела, що досить довго знаходилася на території с. Ганно-Требинівки.