Довгий Cтаніслав Олексійович

Народився 23 липня 1954 р. в с. Ганно- Требинівка, Устинівського району. Український український науковець і політик. Доктор фізико-математичних наук, професор, член-кореспондент НАНУ (Відділення наук про Землю, геодинаміка навколишнього середовища, 12.1997), член-кореспондент АПНУ (Відділення педагогіки та психології вищої школи, 12.1999); президент Малої академії наук  (з 2000); член Комісії з організації діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших типів з березня 2003 р; Член Комітету з державних премій України в галузі науки і техніки з квітня 2006 р.; директор інституту телекомунікацій і глобального інформаційного простору  НАНУ з 2001 р.; заступник голови Федерації роботодавців України з 2005 р.; віце-президент УСПП з 2006 року.

 Державний службовець I рангу 

одружений; має сина і дочку.

Освіта: Київ. Університет імені Тараса Шевченка, механіко-математичний факультет, інженер-механік, «Механіка».

Докторська дисертація - «Нестаціонарна нелінійна гідроаеродинаміка крил, що коливаються в обмежених потоках» (1996).

1971-1972 — технік-лаборант СШ № 6 міста Києва.

1972-1973 — лаборант, Інститут автоматики Міністерства приладобудування, засобів автоматизації та систем керування СРСР, м. Київ.

1976-1991 — інженер, старший інженер, молодший науковий працівник, завідувач групи, науковий працівник, старший науковий працівник, провідний науковий працівник, завідувач відділу Інституту гідромеханіки АНУ.

1991-1997 — генеральний директор НВО «Топаз-Інформ».

06.1997-08.1998 — директор Українського інституту досліджень навколишнього середовища і ресурсів при Раді національної безпеки і оборони України.

23.08.1998-01.04.1999 — Міністр України у справах науки і технологій.

06.04.1999-09.02.2000 — голова Державного комітету України з питань науки та інтелектуальної власності.

2000-07.2001 — голова правління, 09.2001-05.2003 — голова спостережної ради ВАТ «Укртелеком».

20.07.2001-26.04.2002 — голова Державного комітет зв'язку та інформатизації України.

Член президії ВАК України (11.1998-03.2000).

Член Ради з питань інтелектуальної власності та трансферу технологій при Президентові України (10.1999-03.2000).

Член Президії НАНУ (з 1997), член колегії Державного комітету зв'язку та інформатизації України (з 07.2002).

1999—05.2005 — завідувач кафедри наукових, аналітичних та екологічних приладів і систем НТУУ "КПІ".

народний депутат України 4-го скликання з квітня 2002 р. до квітня 2006 р. від Блоку "За єдину, Укоаїну!", № 33 в списку. На час виборів: Голова Державного комітету зв'язку та інформатизації України, безпартійний. Член фракції «Єдина Україна» (травень — червень 2002), член фракції партій ППУ та «Трудова Україна» (червень 2002 — квітень 2004), позафракційний (квітень 2004 — січень 2005), співголова групи «Воля народу» (січень — березень 2005), співголова фракції ПППУ (з березня 2005). Перший заступник голови Комітету з питань будівництва, транспорту, житлово-комунального господарства і зв'язку (з червня 2002), секретар Спеціальної комісії ВР України з питань майбутнього.

Народний депутат України 5-го скликання з квітня 2006 р. до червня 2007 р. від Блоку "Наша Україна", № 28 в списку. На час виборів: народний депутат України, член ПППУ. Член фракції Блоку «Наша Україна» (з квітня 2006). Член Комітету з питань бюджету (з липня 2006). Склав депутатські повноваження 15 червня 2007.

Народний депутат України 6-го скликання  з листопада 2007 до грудня 2012 від Блоку "Наша Україна Народна самооборона", № 55 в списку. На час виборів: тимчасово не працював, член НСНУ. Член фракції Блоку «Наша Україна — Народна самооборона» (листопад 2007 — жовтень 2010), член фракції «Блок Литвина» (з жовтня 2010). Член Комітету з питань бюджету (з грудня 2007).

Член ПППУ (липень 2005-2007), голова Київської організації (з 2006).

Член НСНУ (2007-2010).

27 квітня 2010 року голосував за ратифікацію Угоди Януковича-Медведєва , тобто за продовження перебування ЧФ Росії на території України до 2042 р.

5 червня 2012 голосував за проект закону України "Про засади державної мовної політики"

10 серпня 2012 року у другому читанні проголосував за Закон України "Про засади державної мовної політики"

Звання. Нагороди. Відзнаки 

·        "Орден за Заслуги" I ст. (27 червня 2012), II ст. (23 жовтня 2009), III ст. (12 серпня 2004)

·        "Заслужений діяч науки і техніки України" (17 лютого 2001)

·        Державна премія України в галузі науки і техніки 2005 року — за цикл наукових праць «Розв'язання проблем раціонального природокористування методами аерокосмічного зондування Землі та моделювання геодинамічних процесів» (у складі колективу)

·         Почесна грамота Кабінету Міністрів України (16 травня 2002)

Мала планета № 12189 носить ім'я «Довгий».

Каменной Микола Іванович 

Народився 28 грудня 1924 р. в с. Новоустинівка, Устинівського району. Український художник. У 1957 р. закінчив Харківський художній інститут. З 1965 р. бере участь у всесоюзних виставках. Працює в галузі станкової, книжкової та промислової графіки, рекламного плаката. Найвизначнішими творами є ліногравюри «Ми - червона кавалерія» (1967), «Йшов загін по берегу» (1968), «Комсомольці 20-х років» (у співавторстві з В. Гольбою).

Камєнной Микола Іванович

Зимова казка. 1988

кольорова гравюра

Кирдан Борис Петрович

Народився 25 вересня 1922р. в с. Ганно-Леонтовиче, Устинівського району. Український фольклорист і літературознавець, доктор філологічних наук з 1968. Учасник Другої Світової війни 

Закінчив 1951 Московський державний університет 1953-83 рр.— в Інституті світової літератури АН СРСР, з 1979 р. по 2004 р.— професор кафедри російської літератури Московського педагогічного державного університету.

    Олексій Юхимович Мазуренко народився 20 червня (7 червня по старому стилю) 1917 року на хуторі Леонтовичеве (тепер с.Ленінка) Устинівського району Кіровоградської області. Навчався в Устинівці, тут розпочав свою трудову діяльність.

    З 1932 року – електрослюсар, помічник майстра вугільної шахти в м.Шахти Ростовської області, курсант аероклубу. З 1938 року у Військово-Повітряних Силах. Закінчив Ейське військово-морське авіаційне училище в 1940 році, курси удосконалення начскладу ВПС ВМФ в 1942 році, вищі офіцерські льотно-тактичні курси авіації ВМФ в 1949 році, військово-морську академію в 1952 році.

    Працював інструктором-льотчиком аероклуба в м.Шахти. Проходив службу льотчиком в першому міно торпедному авіаполку Червонопрапорного Балтійського флоту, тут під Ленінградом зустрів початок Великої Вітчизняної війни. Брав участь у знаменитому Двінському бою, коли радянська авіація зупинила ворожі танкові з»єднання, які рвалися до Ленінграду, знищив 5 ворожих літаків. Потім командир ланки 57-го штурмового (пізніше гвардійського) авіаполку ЧБФ.

   23 листопада 1942 року Указом Президії Верховної Ради СРСР «За зроблені 43 бойових вильоти, знищення і виведення з ладу 10 танків, 115 автомашин, 17 зенітних автоматів, 9 польових знарядь, 18 бронемашин, 14 зенітних знарядь та багато живої сили противника і показові при цьому зразки мужності, відваги і справжнього героїзму» удостоєний звання Героя Радянського Союзу з врученням медалі «Золота Зірка» (№ 750) і ордена Леніна.

   Під час війни здійснив близько 300 бойових вильотів, особисто потопив 8 і в складі групи 22 ворожих кораблі. Полк під його командуванням знищив у водах Балтійського моря понад 100 бойових кораблі і транспортних суден ворога і восени 1944 року відзначений орденом Червоного Прапора за бойові успіхи в Ризькій операції.

   В грудні 1942 року нагороджений медаллю «За оборону Ленінграда». З січня 1943 року призначений льотчиком-інспектором Головного управління ВПС ВМФ, навчав льотчиків штурмової авіації майстерності бомбометання з малої висоти. В складі авіації Північного і Чорноморського флотів приймав участь в бомбоштурмових ударах по кораблях противника. Брав участь у визволенні Ленінградської області, Прибалтики, островів Фінської затоки, Карелії.

   5 листопада 1944 року Указом Президії Верховної Ради СРСР «За мужність і героїзм, уміле керівництво особовим складом полку, виявлені в наступальних операціях по прориву оборони Ленінграду та визволення Прибалтики» присвоєно звання двічі Героя Радянського Союзу з врученням другої медалі «Золота Зірка» (№ 33).

По війні закінчив Вищі офіцерські льотно-тактичні курси авіації ВМФ та Військово-морську академію імені маршала Радянського Союзу А.А.Гречка. Командував авіаційним з»єднанням, працював у центральному апараті та у вузах ВМФ. Після закінчення служби у військово-морській авіації очолював Ленінградський Палац культури міліції, вів активну виховну роботу серед молоді.

Член комітету ленінградських ветеранів і військової служби-однополчанів.

Нагороджений орденом Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, орденом Ушакова 2-го ступеня, двома орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, орденами Червоної Зірки і Пошани, 22 медалями та відзнакою Президента України – орденом Ярослава Мудрого У ступеня.

Олексій Юхимович Мазуренко постійно підтримував зв»язки зі своєю малою Батьківщиною, завжди цікавився життям Устинівщини.

Бронзовий бюст двічі Героя Радянського Союзу установлено на батьківщині в селищі Устинівці Кіровоградської області.  Пам»ятник відкрито в 1948 році до 3-ї річниці від дня Перемоги над фашистською Німеччиною. Вшановує подвиг командира Радянської Армії,талановитого полководця, відважного льотчика.

Одружений з 1947 року. Дружина – Клавдія Василівна приймала участь на війні, була медсестрою, потім працювала бухгалтером. Дочка Галина – мистецтвознавець.

11 березня 2004 року на 87-му році життя після нетривалої  хвороби помер двічі Герой Радянського Союзу, почесний громадянин Санкт-Петербурга Олексій Юхимович Мазуренко. 

Микола Данилович Великий 

Микола Данилович Великий колишній рядовий солдат стрілецької роти 52 стрілецької дивізії 57 армії, сформованої в Сталінграді.

Народився Микола Данилович 30 травня 1923 року в селі Селіванове, Устинівського р-ну, Кіровоградської області. У сім’ї виховувались чотири хлопчики та дві дівчинки. Батьки з дитинства прививали дітям любов до праці, а Миколка дуже полюбляв малювати, ось що він розповідає про ті часи: «Порозмальовував увесь припічок квітами – всім сподобалось, от я й зрозумів, що малювати можу, - з щирою посмішкою відповів Микола Данилович. – Далі чекав з таким нетерпінням, коли батько привезе пакувальний папір, коричневий такий (то тоді взагалі дефіцит був!). А як привезе, то я на сьомому небі від щастя! Малюю увесь день.»

Закінчив сім класів Селівановської школи і поїхав навчатися до міста Одеси на художника до училища при заводі Жовтневої революції. Але закінчити його не судилося…Війна. 1941р.

Війна – це завжди лихо. Микола Данилович був призваний до війська і безпосередньо брав участь у визволенні від німецько-фашистських загарбників нашої Батьківщини. В одному з боїв під час військової операції був тяжко поранений і згодом направлений до госпіталю. Чому «згодом» розповідав сам ветеран: «Про поранення я написав картину, яку подарував до районного музею. На ній зобразив себе і медичну сестру із злим виразом обличчя, адже вона не захотіла зупинити підводу, щоб підібрати пораненого,  а наставила зброю на солдата, який поганяв коней з криком « Ми в село не їдемо! Поганяй швидше, а то стрілятиму». Можливо її можна зрозуміти, вона боялася бути мішенню для обстрілів. Прийшлося пораненому повзти по сліду підводи довгий час, але дуже хотілося пити, злизував на травинках і коли побачив своїх солдат хотів покликати на допомогу, але не зміг, пересохло в роті. Тому, щосили, підняв автомат і вистрелив. Підбіг старшина і закричав «Наш, наш синок». Відкрив свою флягу і дав ковток напитися, мені було байдуже що там горілка, хоч і дьоготь, адже пити хотілося… Зробили перев’язку і направили до госпіталю у м. Дніпропетровськ, де лікувався 4 місяці, потім знову на фронт».

Демобілізувався ставши інвалідом І групи.

Інший фрагмент з війни. Це ніби фрагмент з життя. Дорога в степу, похмура природа, червоніючий захід сонця. Поранений солдат не хотів залишатися в селі, а  прагнув добратися до лінії фронту. Назва картини «Побратими» говорить сама за себе. Знесилений воїн не залишає свого пораненого побратима. І ось дорога до села. Кожна деталь на картині створює цілу галерею образів, почуттів.

Микола Данилович – дивовижна багатогранна особистість, з безмежною широтою інтересів. Найхарактернішою рисою його унікальної індивідуальності є надзвичайна гармонійність думки, слова і діянь. Коли ми запитали, чи допоміг йому талант у житті, він відповів : «Так. Кажуть що один з елементів щастя, коли твоя робота збігається з твоїм захопленням. То мені в такому сенсі пощастило – я весь час працював там, де була можливість проявити  себе. В повоєнні роки, такі складні для України як в економічному, так і в чисто людському вимірі, працював на різних роботах в колгоспах. Був комірником і навіть ковалем, і навіть ковалем. Не відмовлявся працювати де просили, але улюбленим було малювання.

Потім настали роки, коли економіка, почавши свою ходу з нуля, розвивалась і важливим фактором була саме віра у те, що вони роблять і куди йдуть. Всі не жаліли своїх рук, трудились день і ніч. Самовідданість така була  як і під час війни. А я радів, коли ще одного передового робітника  домальовував на Дошці пошани, що була в райцентрі. Шкода, що зараз її немає. Далі робота була в дирекції кіновідеомережі  художником – оформлювачем. Кожну афішу малював так, як бачив її саме я. Цікаво було. Колись і в конкурсах брав участь. Моя картина «Загін М. Щорса в поході» була представлена на республіканській виставі в 1957 р.»

Талант художника знадобився Миколі Даниловичу Великому для підтвердження свідчень у судовій справі над жандармом Генріхом Вагнером, який звинувачував ся у вбивстві 19 єврейських дітей і 104 будинків залізниці біля села Ізрайлівка Устинівського району.

У очах Миколи Даниловича проглядається мудрість прожитих. Помітно, що життя цього чоловіка не було простим, проте одразу відчуваєш, що твердість духу завжди була його супутницею.

-Ви пержили такі тяжкі роки в історії України, бачили її різною. Якою вона Вам найбільше подобається? – Запитали у ветерана.

- Мені вона подобалась завжди, якою б вона не була, це ж Батьківщина. За неї ми воювали, проливали свою кров… Не боялися нічого. З гаслом «За Батьківщину», що розносилося ехом серед гуркоту вибухів та  кулеметного тріскотіння, летіли, немов на крилах , на ворога.  Лиш потім, після всього ставало дуже страшно – з цими словами Микола Данилович ніби повернувся туди, в ті страшні будні нашої України. – Страшно було, що наступного разу не злякаєшся. Проте одразу ж викидав ті думки з голови – позаду ж Україна, а кому, як не нам її синам, захистити неньку. Єдине, що захищало мене від куль – це віра в мене, кого я залишав удома, а ще шинель військова.